Абстрактний експресіонізм Оксани Брензович у ренесансній оправі

Чи не кожен мистецький акт дає нагоду замислитись не лише над його продуктом – мистецьким твором – але й над причиною, яка спонукала автора вдатися до акту творіння, витоків його мистецьких настанов, філософських засад саме такого творчого процесу і, нарешті, спрямованості самого творчого акту як певної особистої та суспільної маніфестації, а також власне як суспільного акту, вбудованого у загальні суспільні процеси.

Ми умисно демонстрували полотна Оксани Брензович, сучасної мисткині, яка представила воєнного літа 2023 року свої твори широкому загалу у перлині мистецьких здобутків України, залах ренесансного Підгорецького замку. Показували їх у залах добряче понівеченого вереміями двох світових воєн, післявоєнним совєтським вандалізмом. Тут її роботи виглядали зовсім по-иншому, ніж у пуристичних сучасних інтер’єрах – що ми свідомо й планували.

Ми отримали чудову нагоду концептуально не лише побачити, але й осмислити шляхи розвитку мистецького осягнення сучасності. У даному випадку починаючи буквально з мистців Ренесансу, який і був вершиною розвитку европейської культури. А точніше від – архітектора цього палацу Андреа дель Аква (Andrea dell' Aqua, 1584—1656?) та його партнера фортифікатора Ґійома Левасера де Боплана (Guillaume Levasseur de Beauplan, бл. 1600-1673/1685), до творців вже дещо декадентського східноевропейського бароко, як Шимон Чехович (Szymon Czechowicz, 1689-1775), роботами якого, свого часу, були рясно всіяні стіни палацу, аж до совєтських лозунгів, які ще подекуди стримлять з-під

вапна. І нарешті – до робіт самої Оксани Брензович – перед нами вся історія розвитку сучасного (саме сучасного) европейського мистецтва – від початків до сьогодення.

Проведення виставок сучасного мистецтва у ренесансній чи бароковій обставі є однією з дидактичних засад наших експозиціонерів. Експонування модерністичних чи авангардистських робіт в такому антуражі є зумисно зрежисерованим зударом – демонстрування такого типу робіт у «стерильному» антуражі сучасних галерей, як на мене, вже не працює. Не працює, бо авангардне мистецтво з самого початку було антитезою, а модерне мистецтво – продовженням-запереченням, всього розвитку европейського мистецтва – в даному випадку антитезою чи запереченням очевидно ренесансно-барокової «оправи» робіт Брензович на цій виставці.

Пригадуються рами, в які оправлені роботи постімпресіоністів навіть у Музеї д'Орсе (Musée d'Orsay) у Парижі. Так, це «історичні» рами, з якими ці роботи потрапили до музею. Але це гримаса того самого дисонансу, того самого зудару між Пікассо (Pablo Ruiz y Picasso, 1881-1973) чи Матісом (Henri Émile Benoît Matisse, 1869-1954) та все ще живим на ті часи еклектизмом вже закам’янілого академічного мистецтва наприкінці ХІХ сторіччя. Чи навіть рами, в які одягнуті роботи імпресіоністів, як от Клода Моне ( Oscar-Claude Monet, 1840-1926) чи Ренуара (Pierre-Auguste Renoir, 1841-1919), ба, навіть «батька» кубізму Поля Сезана (Paul Cézanne, 1839-1906). Цей зудар в Музеї д'Орсе, ясна річ, мимовільний, історичний, однак спектакулярний…

Звісно, що Оксана Брензович продовжує тренди, які задали великі творці (чи руйнівники?) Великого европейського образотворчого нарративу, які і стали отцями мистецького авангарду та модернізму.

Саме вони здійснили історичний перехід від класичної естетики Арістотеля (Ἀριστοτέλης, 384-322 до н. е.) мімесиса, від зображальності, до некласичної, антиарістотелевскої традиції ХХ і ХХІ сторіч. Вони зламали головний принцип чи не всіх мистецтв з часів Давньої Греції, які сформулював Арістотель – мистецтво повинно µίµησις — наслідувати, μιμιστκάι — імітувати зображуваний ним предмет чи явище своїми зображальними засобами. Пейзаж має відображати «те, що є насправді» — тобто бути «реалістичним». Так само і портрет мав бути «подібним» на зображувану особу, а отже реалістичним. У «Поетиці» (Περί ποιητικής) Арістотеля (1447 а) µίµησις пояснено як фундаментальний засіб мистецтва. І годі було противитися беззаперечному авторитету самого Арістотеля. У «Поетиці» Арістотеля художню творчість (поезис, ποίησις), визначено як імітацію (мімезис) дії (праксис, πρᾶξις). І так тривало дві з половиною тисячі років.

Аж поки загальнознані імпресіоністи і протоавангардисти, попередники авангардистів — такі, як от Едвард Мунк (Edvard Munch, 1863-1944) у своїй роботі «Крик» (1893), вирвалися за межі цього канону. Образотворче мистецтво зробило найповніший розрив зі своїм минулим.

Авангард почав зносити бар’єри «подібності» та «імітації». Звісно, що це часто приводило до творення атмосфери бунту, налаштування на постійне оновлення та творчий експеримент, пошук зовнішньо-формальної новизни, часто епатажу, або ж деструкції цілого та монтажу «реальності» з уламків, тобто колажування, апеляції до особистого потоку свідомості, відходу від академічної дисциплінованості, а інколи навіть трансформацію до своєрідного перверсивного «кокетства».

Авангард сміливо поринав у підсвідоме (благо, що саме тоді став надзвичайно популярним психоаналіз в його класичній інтерпретації Зіґмунда Фройда (Sigmund Freud, 1856-1939) ). Мистець проникає у підсвідоме, в містичний стан, подібний до сну (сюрреалізм використовує алюзії і парадокси), мистець уявнює форми психіки людини (ірраціональний дадаїзм)…

Разом з тим сам сенс твору стає «розпливчастим» — його можна інтерпретувати по-різному і це залежить вже не так від самого автора твору, скільки від його споглядача. Авангардисти, зокрема сюрреалісти, намагались проникнути в «скриту» реальність, відкрити глибинний вимір нашого буття, відобразити світ снів, марень, видінь, прозрінь, інакше кажучи — світ підсвідомого, підспудного, який значною мірою визначає наше свідоме і є такою самою дійсністю, як і світ реальний.

З авангардизму, як загального заперечення і бунту, вилонився модернізм, який все ж не відсікав всього напрацьованого людством, однак здійснив чимало змін всередині творчих традицій европейської культури. Модернізм, як правило, включає діяльність та творіння тих, хто все ще відчував традиційні форми мистецтва, архітектури, літератури, релігійної віри, філософії і у чомусь мимоволі з ними годився. Модернізм став своєрідним естетичним самоаналізом.

В образотворчому мистецтві авангардизм породив такі дуже різні течії, як абстрактний експресіонізм, власне абстракціонізм, конструктивізм, кубізм, фовізм, примітивізм, супрематизм, футуризм, експресіонізм, і т.д.

Однак це загальна картина розвитку европейського мистецтва, в якій, хочеш чи не хочеш, але кожен мистець так чи инакше знаходить своє місце. То ж у яку з течій сучасного мистецтва можна віднести творчість Оксани Брензович?

Як на мене, то найбільш адекватним окресленням її, гадаю інтуїтивних, пошуків і себе, і свого шляху у мистецтві, є ліричний абстракціонізм і абстрактний експресіонізм.

Це течії абстрактного мистецтва, які безпосередньо висловлюють емоційні і психічні стани самого художника.

Для ліричного абстракціонізму характерна велика імпровізаційність виконання твору – бо ж твір і є безпосереднім вираженням емоційного стану художника. Твори ліричного абстракціонізму — втілення суб'єктивних колірних вражень і фантазій художника, потік його свідомості, втілених у кольорі.

Термін «лірична абстракція» був введений у мистецтвознавчий обіг французьким живописцем Жоржем Матьє (Georges Mathieu, 1921-2012) у 1947 році, тобто досить пізно – після Великої авангардистської бурі у Парижі на початку-середини ХХ сторіччя.

У США його аналогом є абстрактний експресіонізм. Після Другої світової війни США стали центром світового мистецтва, а також генератором другої хвилі абстрактного живопису 40-50-х рр. Ну і, звісно, на початку 1940-х все істотне не могло не відбувалося у Нью-Йорку. До зачинателів абстрактного експресіонізму маємо віднести перш за все американців: Аршиля Ґоркі ( Arshile Gorky, Արշիլ Գորկի, 1904-1948), Анджело Іпполо (Angelo Ippolito, 1922-2001), Франца Кляйна (Franz Kline, 1910-1962), Джексона Поллока (Paul Jackson Pollock,1912-1956), Марка Ротко (Mark Rothko, Маркус Роткович, 1903-1970), Аґнес Мартін (Agnes Martin, 1912-2004) та инших.

Вищезгадані мистці першого покоління абстрактного експресіонізму започаткували культуру спонтанності, живопису дії та автоматичного письма – спадок психоаналізу та сюрреалізму/дадаїзму. Найважливішим став не стільки твір, скільки сам акт написання роботи. Абстрактному експресіонізму були властиві деяка незавершеність, хаотичність і легкість письма. Поступово в їхній творчості акцент вже повністю змістився на сам акт творіння. Так народився перформанс – оголення власне акту творення нової реальності, чи оголення психічного стану автора. Ба, більше – з часом у цей перформанс почали втягувати і глядачів – вони ставали співучасниками дійства, співучасниками акту поставання мистецького твору. Появилася певна культура спонтанності, яка, до речі, чітко проступає у роботах Оксани Брензович. Хоча сьогодні ця риса вже стала загальноприйнятою новою «нормою». І зараз, напевно, перед мистцями постане наступне завдання – а як здолати цей новий, вже майже класичний, «канон»? Бо ж авангардистський бунт і модерністична революція мали б продовжуватися! Чи ні?..

А отже у цьому контексті постає неочікуване, парадоксальне запитання – творчість Оксани Брензович уже є новою «класикою», чи ще ні? Як на наші терени, то, звісно, що ні. У нашому πρᾶξις занадто глибоко ще сидить міметична традиція зображальності, якщо не кітчу. Наші філістери перебувають ще десь всередині ХІХ сторіччя. Однак у світовій традиції новітнього европейського мистецтва творчість Оксани Брензович однозначно вписується у нову класику, в абстрактний експресіонізм, який попри все, продовжує розвиватися. Можливо тому, що не є «бездушним», як багато з напрямків надзвичайно формалізованого сучасного мистецтва, яке майже межує з фіґлярством. Це я про постмодерністичне пересмішництво.

 

 

Тим не менш, це запитання стосується не лише творчості нашої художниці, а і подальших шляхів розвитку світового мистецтва взагалі. Моє іронічне запитування стосується певної вичерпаності сучасного европейського мистецтва. У ньому не лише вже «все було» і ми живемо в епоху «-після». Всі канони старого міметичного мистецтва зруйновані. Модернізм перебрав усі виражальні засоби, які можна собі уявити. Ми наближаємося до безглуздої повторюваності, кружляння по замкнутому колу одного і того ж. Власне цим кружлянням по колу і є постмодернізм. Як з нього вирватися? Вийти на инший рівень все того ж μιμιστκάι, на новий рівень зображальності? Можливо й існують инші види «зображальності» – як от, свого часу, у кубізмі, коли на площині «зображувалися» всі три виміри предмета. Чи емоційний вимір у абстрактному експресіонізмі. Щось подібне має зробити мистецтво майбутнього. Хоча це неймовірно важке завдання. Однак, виграють відважні…

 

9 січня 2024 р., Львів